«Треба було, аби міг, аби хотів». Ці три болючі фрази — гімн жалю, який ми співаємо собі, коли щось важливе зазнало невдачі, схибило, не здійснилося. Знаєте, але добре брати на себе відповідальність за власні помилки. Серйозно! Бути в присутності із тім хто постійно скиглить не дуже весело, тому що в нього завжди і в усьому винен хтось інший. Коли ж ми самі, або інші, визнаємо про те, що ми зробили щось невірно – це освіжає.


Але, за винятком випадку, коли самозвинувачення не припиняється. Якщо ви потрапили в петлю, де все, що ви можете робити, це лише згадувати свою невдачу, все, що ви можете робити, це відчувати сором, все, що ви можете робити, це «бити» себе, наприкінці, ви залишитеся розбитими та стоячим на колінах назавжди. Справжнє каяття не закінчується лише визнанням провини. Дійсно розкаяні люди зводять свої очі на Христа та Його хрест і дозволяють Його словам євангельської любові проникнути в туман звинувачень.


Христос вже взяв на Себе провину і покарання за всі наші гріхи. Навіщо нам намагатися повернути це назад? Він дає нам цей неймовірний дар прощення виключно з милосердя — нам не потрібно тиснути на себе, щоб отримати його чи відповідати Його мінімальним стандартам. Відпусти! «Немає тепер осуду тим, хто в Христі Ісусі» (Римлянам 8:1).


Якщо Ісус простив вас, ви – справді прощені. Якщо Ісус вирішив любити вас, ви можете також подобатися самі собі. Якщо Ісус проявив до вас милосердя, ви також можете бути більш милосердним до себе.