Я зрадів коли мені сказали: ходімо до Господнього Дому! (Псалом 122:1).
Іноді, Господи, я відчуваю себе самозванцем. Я вже давно відвідую церкву. Я виріс у церкві. Я брав участь в усіх програмах. Я знаю більшість правильних відповідей і можу їх висловити. В більшості недільних служб я не чую нічого нового. Чи не лицемірю я зберігаючи зовнішність? Я йду туди більш за звичкою, та менш з переконань. Я знаю, що це добра звичка, і я хочу порушувати її. Коли я йду, це робить моїх батьків щасливішими. Але іноді моє серце просто десь далеко. І я хочу, щоб ї моє серце було в церкві. Були моменти, коли я не приходив, і чим довше мене не було, тим легше триматися подалі. Це не тому, що я хочу спати чи маю інші справи. Мабуть це тому, що я втратив інтерес. Це просто не пріоритет для мене. Мені бракує зв’язку між відвідуванням церкви та християнством.
—–
Господи, Ти знаєш, що я декого зустрів. Усе йде добре, і ми могли б одружитися. Зараз я думаю, що нам варто піти до церкви разом. Хіба це не дивно? Коли я був самотній, це не завжди було так важливо для мене. Але тепер, коли в моєму житті є ще хтось, я думаю, що нам варто піти. Хочу вінчатися в церкві. Я хочу виховувати своїх дітей у церкві. Я хочу, щоб це було значною частиною нашого спільного життя, як це було, коли я ріс. Мати з ким бути в церкві разом, здається мені, має нове значення. Можливо, в цьому і є вся суть церкви. Це зібрання людей, які вірять у вас і підтримують один одного. Коли я приходив сам, я почувався ізольованим, і це не значило так багато мені. Але коли я відчуваю зв’язок із Тобою та оточуючими, це вже означає більше. Мабуть, я мав хибний фокус. Це було моєю помилкою. Дозволь мені, Господи Ісусе, знову зосередитися на Тобі, і навчитись цінити всіх тих, хто навколо мене.